АНД РВ

8 квітня 2024, 16:14

Орган пробації вшановує пам'ять жертв геноциду в Руанді 1994 року

Психолог Амур-Нижньодніпровського районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» у Дніпропетровській області Абашія Едуард Автанділович інформує про наступне. З 2004 року 7 квітня рішенням ООН відзначається як Міжнародний день пам’яті про геноцид у Руанді.

Руанда відзначає 30-у річницю початку найстрашнішого геноциду кінця XX століття, коли за сто днів протистояння між народностями хуту і тутсі було по-звірячому знищено, за різними оцінками, від 800 тисяч до мільйона людей. Здебільшого, загинули представники етнічної меншини тутсі. Руанда - держава в східно-центральній Африці, розташована на південь від екватора, і займає територію в 26,3 тисячі кв.км. Столиця країни Кігалі. Офіційні мови – кіньяруанда (група банту), французька, англійська та суахілі. Релігія – 58 % населення - католики, близько 26 % - протестанти, 11 % - адвентисти, біля 5 % - мусульмани, решта дотримуються місцевих вірувань.

Протиріччя між племенами тутсі та хуту виникли ще в доколоніальні часи. Спочатку з півдня континенту прийшли хлібороби хуту в пошуках нових орних земель. Пізніше з півночі на ту ж територію прийшли скотарі тутсі зі своїми стадами. Тутсі і хуту практично не мали етнічних відмінностей і говорили однією мовою. Відмінності між ними були радше класовими, ніж національними. Від початку ідентичність усіх руандійців асоціювалася з вісімнадцятьма різними кланами. Категорії "хуту", "тутсі" і "тва" були соціально-економічними категоріями, які могли змінюватися за особистими обставинами. У колоніальну епоху відмінності зробили расовими, особливо з моменту введення паспортів у 1932 році. Для створення цих відмінностей колоніальна влада приписала будь-кого, хто мав 10 корів і більше, до тутсі, а всіх, хто мав менше ніж 10 корів - до хуту, і такий поділ зберігся для їхніх нащадків. Тутсі традиційно займалися скотарством, а хуту - землеробством. Зі становленням доколоніальної державності тутсі перетворилися на привілейований клас і зайняли домінантне становище, тоді як хуту, як і раніше, були найбіднішими селянами. Тутсі збирали податки з селян-хуту, жили в достатку і не займалися фізичною працею. При цьому тутсі були меншістю, а хуту представляли більшість населення. Саме таку ситуацію застали колонізатори, які прийшли. Спочатку цією територією управляли німці, які не стали нічого змінювати і зберегли всі привілеї в руках тутсі. Після Першої світової війни Німеччина позбулася всіх колоній, і ця територія за мандатом Ліги націй перейшла під бельгійське управління. Бельгійці також не стали нічого змінювати, залишивши тутсі привілейованою групою. Усі непопулярні реформи, як-от вилучення багатих пасовищ, що раніше перебували у володінні хуту, проводили за наказом бельгійців, але здійснювали руками тутсі, внаслідок чого ненависть хуту зростала не до бельгійських колонізаторів, а до привілейованих тутсі.

Крім того, бельгійці остаточно закріпили етнічний розлом між двома народами. Раніше, як уже йшлося, відмінності між ними були скоріше класовими, ніж етнічними, і хуту, який розбагатів, автоматично ставав тутсі. Але бельгійці ввели в колонії національність у її європейському традиційному розумінні, роздавши жителям паспорти із зазначенням національності. Після закінчення Другої світової війни почалася поступова деколонізація Африки. Руандійська еліта з числа тутсі на чолі з королем стала проявляти нелояльність до бельгійців і вимагати незалежності. У відповідь бельгійці стали підтримувати хуту, які вже були більшістю. Дуже скоро хуту стали переважати серед священиків, які в умовах колонії фактично були чиновниками в системі освіти і могли впливати на певні ідеологічні процеси серед свого оточення. Незадовго до незалежності бельгійці замінили велику кількість вождів тутсі вождями хуту.

З цього моменту почалися перші криваві зіткнення між двома народами. Бельгійці, не бажаючи розбиратися з цим клубком протиріч, просто пішли з колонії. У 1962 році територія була розділена на дві незалежні держави: королівство Бурунді, де влада збереглася в руках тутсі, і республіку Руанда, де владу захопили хуту. Але колонізатори не тільки черпали в колоніях ресурси, а й створювали інфраструктуру, а також приносили на ці землі європейську систему освіти та медицину. Завдяки європейській медицині різко знизилася смертність серед новонароджених. Це призвело до справжнього демографічного вибуху, менш ніж за півстоліття населення Руанди збільшилося в шість разів. При цьому територія держави була невелика, і Руанда стала однією з найбільш густонаселених країн Африки. Цей демографічний вибух призвів до колапсу. Виникло жахливе аграрне перенаселення, хуту не вистачало землі, і вони почали недобро поглядати на тутсі, які, хоча і не були вже правлячою елітою, все ще вважалися значно багатшими, ніж хуту.

Одразу ж після проголошення незалежності в Руанді почалися криваві етнічні сутички. Хуту почали грабувати більш благополучних тутсі, які десятками тисяч тікали в сусідні Бурунді та Уганду, де осідали у таборах біженців. У цих таборах стали створюватися партизанські загони тутсі, які хуту прозвали «ін’єнзі» (inyenzi) - таргани. Пізніше це прізвисько поширилося на всіх тутсі без винятку. Загони тутсі переходили кордон Руанди і здійснювали диверсійні акти і напади на патрулі, після чого поверталися назад. До початку 70-х насильство пішло на спад.

У результаті військового перевороту Руанду очолив Жювеналь Хабіарімана. Хоча він і був хуту, він дотримувався відносно поміркованих поглядів, оскільки вважав, що Руанда не зможе нормально існувати без допомоги західних країн, які вочевидь не схвалять жорстокої дискримінації та переслідувань етнічної меншини. Хабіарімана проголосив курс на Захід, почав отримувати фінансову допомогу від розвинених країн і припинив гоніння на тутсі. Конфлікт виявився замороженим на півтора десятиліття. Тим часом в Уганді, куди перебралася значна кількість біженців-тутсі, почалася громадянська війна. Тутсі, які вже мали досвід партизанських бойових дій на території Руанди, приєдналися до повстанської національної армії опору. Після її перемоги тутсі-емігранти перетворилися на впливову політичну і військову силу в Уганді і стали вимагати від руандійського уряду дозволу повернутися на Батьківщину.

Однак Руанда наприкінці 80-х переживала серйозну фінансову кризу, пов’язану як із катастрофічним аграрним перенаселенням, так і з падінням цін на головний експортний товар - каву. Щоб перешкодити поверненню емігрантів, було ухвалено спеціальний закон, який забороняв купувати землю в Руанді громадянам Уганди. Фактично це означало заборону на повернення тутсі. Це різко радикалізувало тутсі-емігрантів, які почали створювати Руандійський повстанський фронт (РПФ). Він поповнювався не тільки за рахунок кількох поколінь біженців, а й за рахунок емігрантів, які осіли в західних країнах і щедро фінансували РПФ. Не домігшись поступок від руандійського уряду, повстанці-тутсі в жовтні 1990 року вторглися в Руанду. Так почалася громадянська війна. Вважається, що повстанці-тутсі користувалися негласною підтримкою Британії, тоді як офіційний уряд Руанди відкрито підтримувала Франція, яка постачала зброю.

Спочатку повстанців супроводжував успіх, їм вдалося просунутися в глиб країни, але просування закінчилося після того, як Франція екстрено перекинула в Руанду свої війська (під приводом захисту французьких громадян), які заблокували просування повстанців. У Руандійському повстанському фронті не були готові до такого повороту і почали відступ. Замість відкритого конфлікту вони перейшли до партизанської війни і тактики дрібних сутичок і нападів на державні об’єкти. Партизанська війна тривала близько двох років.

У 1992 році було підписано угоду про припинення вогню і почалися мирні переговори, які періодично зривалися, а сутички поновлювалися після кожного погрому тутсі, які періодично відбувалися в країні. Жодна зі сторін не бажала йти на компроміс. Хуту стверджували, що тутсі за підтримки англійців хочуть перетворити на рабів усіх хуту. А тутсі звинувачували хуту в геноциді та погромах, а також жорстокій дискримінації.

У 1993 році в країну були введені миротворці ООН, але вони були не в силах зупинити конфлікт. Президент Хабіарімана, був змушений лавірувати між етнічною більшістю хуту, які вимагали не поступатися нічим тутсі, і вимогами зарубіжних держав, які вимагали піти на компроміс заради миру і стабільності, почав втрачати підтримку.

Популярності став набирати рух "Влада хуту", що складався з крайніх радикалів, які вимагали "остаточного вирішення питання" з тутсі. Рух складався переважно з військових, а також інтерахамве - руандійського збройного ополчення, яке в майбутньому стало одним із найактивніших учасників геноциду. Військові почали масову роздачу хуту мачете під приводом сільськогосподарських потреб.

10 УКАЗІВ ХУТУ - маніфест, що містив заклики до розпалювання ворожнечі між тутсі та хуту, опублікований у грудні 1990 року в газеті "Кангура", що вплинув на загострення ситуації в Руанді. Газета "Кангура" видавалася з 1990 по 1994 рік.

1. Хуту повинні знати, що жінка-тутсі, ким би вона не була, служить інтересам своєї етнічної групи. Тому зрадником є будь-який хуту, хто робить таке:
- одружується з тутсі
- заводить коханку-тутсі
- наймає жінку-тутсі в секретарі або на іншу роботу
2. Усі хуту мають знати, що доньки нашого народу набагато сумлінніші й гідніші в ролі жінки, дружини й матері. Хіба вони не прекрасніші, не щиріші і не є найкращими секретарями?
3. Жінки хуту, будьте пильні та приводьте до тями своїх чоловіків, синів і братів.
4. Усі хуту мають знати, що всі тутсі нечесні в бізнесі. Їхня єдина мета - національна перевага. Тому зрадником є будь-який хуту, який робить таке:
- має компаньйона-тутсі в бізнесі;
- вкладає свої або державні гроші в компанію, якою володіють тутсі;
- дає або бере в борг у тутсі;
- дає тутсі привілеї в бізнесі (видача ліцензії на експорт, банківського кредиту, надання ділянки для будівництва, пропозиція на участь у тендері тощо).
5. Стратегічні політичні, економічні, військові позиції, а також позиції в структурах безпеки мають бути закріплені за хуту.
6. Хуту мають становити більшість у сфері освіти, як серед учнів, так і серед викладачів.
7. Збройні сили Руанди повинні складатися виключно з хуту. Цього уроку навчили нас військові дії 1990 року. Жоден військовий не може одружитися з тутсі.
8. Хуту повинні перестати жаліти тутсі.
9. Усі хуту, хто б вони не були, мають бути об’єднані, залежати одне від одного і піклуватися про долю своїх братів-хуту.
- хуту в Руанді та за її межами повинні постійно шукати друзів і союзників у справі хуту, починаючи зі своїх братів-банту;
- вони повинні постійно протистояти пропаганді тутсі;
- хуту повинні бути сильними і пильними перед обличчям своїх ворогів-тутсі.
10. Соціальну революцію 1959 року, референдум 1961 року та ідеологію хуту мають вивчати всі хуту на всіх рівнях. Кожен хуту, який бере участь у переслідуванні своїх братів-хуту - зрадник для братів, які читали, поширювали і вивчали цю ідеологію.

ХРОНОЛОГІЯ ТА АНАЛІЗ ПОДІЙ

Увечері 6 квітня 1994 року на підльоті до столиці Кігалі з переносного зенітно-ракетного комплексу (ПЗРК) був збитий літак, на якому летіли президент Руанди Жювеналь Хабіарімана і президент Бурунді Сіпрієн Нтар’яміра. Літак повертався з Танзанії, де обидва президенти брали участь у міжнародній конференції. Обидва лідери загинули. Усі вони поверталися з чергового раунду переговорів щодо ситуації в Руанді. Досі так і залишилося невідомим, хто відповідальний за вбивство президентів. За 20 років у ЗМІ публікувалося безліч різних версій, звинувачували як радикалів-хуту, так і тутсі, і навіть французькі спецслужби. Так чи інакше, вже за кілька хвилин після цієї події розпочався найкривавіший з часів Другої світової війни геноцид. Новою владою себе проголосив полковник Багосора, незважаючи на те, що згідно із законом влада мала перейти до прем’єр-міністерки, яка вирізнялася поміркованими поглядами і була послідовницею загиблого президента.

Прем’єр-міністр Руанди Агату Увілінгійімана була вбита наступного дня, 7 квітня. Вранці цього дня 10 бельгійських і 5 ганських миротворців ООН, які охороняли будинок прем’єр-міністра, були оточені солдатами президентської гвардії Руанди. Після недовгого протистояння бельгійські військові отримали по радіозв’язку від свого командира розпорядження підкоритися вимогам нападників і скласти зброю. Побачивши, що миротворців, які охороняли її, роззброєно, прем’єр-міністерка Увілінгійімана з чоловіком, дітьми та кількома супроводжуючими намагалася сховатися на території американського посольства. Однак солдати і бойовики молодіжного відділення правлячої партії, відомого як "Інтерахамве", знайшли і по-звірячому вбили прем’єр-міністра, її чоловіка і ще кількох людей. Дивом уціліли тільки її діти, cховані одним зі співробітників ООН. Доля бельгійських солдатів ООН, які здалися, також була вирішена бойовиками, їх було нейтралізовано. Бойовики "Інтерахамве" спочатку підозрювали бельгійський контингент сил ООН у "симпатіях" до тутсі. До того ж у минулому Руанда була колонією Бельгії і багато хто був не проти поквитатися з колишніми "колонізаторами". За свідченнями очевидців, озвірілі бойовики спочатку кастрували всіх бельгійців, потім запхали відрізані статеві органи їм до рота і після жорстоких тортур і знущань застрелили.

Кожні десять секунд гинула одна людина. По всій країні почалися вбивства тутсі. У них брали участь як військові й ополченці, так і цивільні особи, які розправлялися часом зі своїми сусідами. Їх розстрілювали, різали мачете, спалювали живцем, забивали на смерть. Усіх їх підбадьорювало місцеве радіо, яке закликало не шкодувати "тарганів". Радикали створили свою власну радіостанцію "Вільне радіо тисячі пагорбів" (Країна тисячі пагорбів - одна з назв Руанди), яка займалася відверто расистською пропагандою, закликаючи до ненависті до "тарганів". Прямо в радіоефірах зачитувалися зведення про місця, в яких ховаються тутсі, що втекли від погромів. Оскільки видимих відмінностей між тутсі і хуту не було, погромники діяли на свій розсуд. ЗМІ вчили їх розпізнавати тутсі за "презирливим і гордовитим поглядом" і "маленьким носом". У результаті жертвами погромників стала чимала кількість хуту, яких прийняли за тутсі (частина жертв геноциду - вбиті помилково хуту). У результаті "Радіо тисячі пагорбів" навіть змушене було звернутися до слухачів із застереженням: «не кожен, хто має маленький ніс, є тутсі, такі носи бувають і в хуту, не треба їх одразу вбивати, а треба спершу перевірити документи і лише потім вбивати».

Організація Об’єднаних Націй (ООН) пізніше піддавалася сильній критиці за свою бездіяльність у розпал геноциду. Лише через місяць після його початку в ООН нарешті констатували, що події, які відбуваються в Руанді, можна назвати геноцидом, і було вирішено спрямувати додатковий контингент миротворців, який прибув у країну вже після того, як її захопили повстанці-тутсі і геноцид припинився. Також піддавалися жорсткій критиці і французи. Їх звинувачували не тільки в постачанні зброї та підготовці майбутніх учасників геноциду, а й у тому, що не надали жодної допомоги тутсі. Через кілька днів після початку кривавої вакханалії французькі війська висадилися в Руанді з метою евакуації з країни громадян Франції та Бельгії. Однак вони відмовилися евакуювати тутсі і взагалі надавати їм будь-яку допомогу. Американці в той момент були цілком захоплені ситуацією в Югославії і взагалі ніяк не втручалися в події, сподіваючись на Францію, у сфері впливу якої перебувала Руанда.

Приводом для початку масового винищення тутсі стало вбивство президента Руанди Жювеналя Хабіарімани. Воно сталося 6 квітня 1994 року. Літак, у якому він летів, був збитий ракетою на підльоті до Кігалі. Радикали звинуватили у вбивстві загони тутсі і відмовилися підкорятися наказам прем’єр-міністерки Агати Увілінгійімана, яка за законом мала стати в.о. президента. Вони пояснили це тим, що вони самі наведуть у країні порядок. Прем’єр-міністра, її чоловіка і 10 бельгійських солдатів, які їх супроводжували, незабаром було вбито. Так само загинуло багато інших політиків, які прихильно ставилися до миру з тутсі і намагалися втихомирити радикалів-військових. Солдати Руандійського патріотичного фронту знайшли тіло колишньої прем’єр-міністерки Агати Увілінгійімана. Офіційне розслідування смерті президента Руанди встановило, що його літак був збитий радикалами-хуту, що не бажали укладення миру з тутсі та шукали приводу для їхнього винищення.

Військові та добровольці прочісували будинки в пошуках тутсі і вбивали їх на місці, не шкодуючи ні жінок, ні дітей. Ще до початку геноциду в багатьох населених пунктах було складено списки жителів-тутсі, тому військовим не становило труднощів шукати нових жертв. На всіх дорогах хуту розміщували контрольно-пропускні пункти. У людей, які проходили через них, перевіряли документи, оскільки в руандійських паспортах була графа "національність". Якщо в руки хуту потрапляли представники тутсі, то їх тут же рубали мачете, а тіла кидали прямо на узбіччях дороги.

Пізніше національну приналежність людей почали ідентифікувати "на око": тутсі визначали за відсутністю слідів в'їдливого бруду на долонях, правильною вимовою, прямим носом і високим зростом. Багато тутсі збиралися в групи і ховалися від хуту в церквах і школах. Хуту, які ввійшли у смак, чавили заповнені людьми споруди бульдозерами і добивали мачете тих, хто намагався втекти. Також тутсі шукали допомоги у бельгійських військових, ховалися на їхніх блокпостах. У таких випадках групи озвірілих хуту розташовувалися навколо притулку і чатували на тутсі, які намагалися вибратися. Якщо такі були, то їх убивали прямо на очах у бельгійців, користуючись тим, що європейським військовим було заборонено втручатися у внутрішні справи Руанди.

Якщо радикальні угрупування-хуту стикалися з опором населення, то вони викликали на місце військові загони, і ті швидко розправлялися з нечисленними тутсі. Відносно спокійно було тільки на півночі країни, тобто на територіях, захоплених військами РПФ. Одночасно з подіями геноциду вони продовжували вести громадянську війну з урядовими військами.

Багато тутсі були вбиті своїми ж сусідами, колегами, знайомими, колишніми друзями або навіть родичами через шлюб. Жінок-тутсі часто захоплювали в сексуальне рабство і вбивали після довгих знущань, тортур і зґвалтувань. Багато з тих, хто залишився живий, заразилися СНІДом. Тіла мертвих тутсі часто скидали в річки, які течуть у північному напрямку, щоб вони "повернулися туди, звідки прийшли". Багато хуту, які брали участь у масовій різанині, втрачали контроль і перетворювалися на справжніх маніяків, яким було неважливо, кого саме вбивати. З такими людьми влада розправлялася сама, бо вони "дискредитували" програму геноциду.

Геноцид тривав приблизно 100 днів - з 6 квітня до 18 липня 1994 року. За цей час за різними оцінками було вбито від 800 000 до 1 000 000 осіб. При тому що населення Руанди за переписом 1991 року становило 7,7 млн осіб. У Кігалі, столиці Руанди, є музей геноциду. Він одночасно є і меморіалом пам’яті жертв трагедії. До меморіалу приходять ті, хто вижив, та приносять останні фотографії загиблих. Найважча зала - з великими дитячими фотографіями.

Сьогодні всі країни світу повинні об’єднатися заради миру та безпеки з метою недопущення подібного геноциду. Це стосується усіх країн світу, а особливо тих країн, які сьогодні беруть участь у військових конфліктах. Лідери держав, воєначальники, журналісти, політики, громадськість тощо, повинні віддавати звіт своїм рішенням, вчинкам та мусять передбачати наслідки своїх дій, тобто розуміти до чого можуть призводити ненависні, пропагандистські та націоналістичні гасла, заклики, девізи, вигуки, лозунги, які транслюються і розповсюджуються з екранів телевізора, білбордів, радіо, газет, інтернет-джерел тощо, - зазначив психолог.